ЗУСТРIЧ НА ПЕРЕХРЕСНIЙ СТАНЦIÏ



Категории Микола Бажан ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Розмова трьох Перехресна станцiя. Рiвнi й блискучi рейки колiй ведуть подорожнiх у всi кiнцi. Тут вiдбулась зустрiч трьох, що ïхнi колiï нарештi знову зiйшлися на цiй станцiï. Там, де колiя веде вперед, на гранi стикiв блищить зеленим вогником семафор у майбутнє. Його поставлено на межi дорiг та нацiй; i лише хоробрi смiливцi вiдважуються вийти за його зелений огонь, бо там починається майбутнє. Його встановили смiливi конквiстадори-пiонери як рекордний кордон для всiх подорожнiх. З того часу минуло кiлька рокiв; i масло в лямпах семафора вже майже вигорiло, але вiн ще жеврiв зеленим вогником. Багато подорожнiх дивилися на цей зелений огонь, та ïхнi дороги здебiльшого вели назад. Конквiстадори, що запалили його, роз'ïхалися праворуч i лiворуч, проте огонь не погасав. Вони поïхали на розвiдку, ïм треба булл заглибитись у сучасне щоб у ньому знайти засоби посуватися в майбутнє. I от сьогоднi на цiй перехреснiй станцiï троє з них зустрiлися знов. Один iз них, що обличчя його вмiщало в собi риси всiх нацiй ТI рас, що його волосся було чорне, як вугiлля шахт, а очi блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпiтерами європейських ательє, а кожний стороннiй подорожнiй подумав би, що вiн з Патагонiï, перший вийшов на колiю, що вела вперед, i подивився на обрiй, де далеко жеврiв зелений огонь семафора... Цей перший, що вiд нього пахло морем i далекими шляхами, якi перерiзують сучаснiсть, попихкав своєю люлькою i задоволено промовив: — Горить!.. Другiй, що стояв поблизу й показував рукою вдалечiнь. чиє обличчя й постать нагадували задумливого мандрiвника футуропрерiй, з докором вiдповiв: — Хiба я не попереджав?.. I третiй, що великими пальцями правоï й лiвоï руки звужував собi очi, бо вiн був трохи близькозорий, з породи довгоголових, i що блукав по нетрях провiнцiï, нiби не ймучи Вiри собi самому,— здивовано промовив: — А я справдi горить!.. I всi троє повернулись обличчями один до одного й, простягнувши руки, промовили вголос: — Це ти, Семенко!.. — Це ти, Шкурупiй!.. — Ти Бажан!.. — Гого-го!! — Дiй прикурити,— сказав перший, притоптуючи жовтим пальцем у люльцi рудий тютюн. Запахло пивом i тютюном, вугiллям паровозних топок i уборною. Так пахне комунiкацiя на багатьох станцiях нашоï краïни, що до ïхнiх перонiв мовчазнi дядьки, погейкуючи на волiв, пiдвозять збiжжя важке своє й хрумтливий цукор, побоюючись безпритульних та мiлiцiонерам. — Небагатьох залiзничних колiях стоять семафори. Але хто ïх ставить на тупиках? — запитав тодi третiй. Коли б в цей мент до них пiдiйшов один iз тих, що так люблять зайцями ïздити на потягах нашоï лiтератури, економлячи грошi на пiдручники версифiкацiï та не жалкуючи ïх на пляшку горiлки для голови сiльського Комнезаму, щоб узяти собi посвiдку про безпечне соцiяльне походження, де б на запитання: Хто вашi батьки? — не стояла вiдповiдь: Попiвський син,— так от цей заєць з iдеологiчних мiркувань пiдсунув би: — Ваш семафор — вказiвка на коротший шлях до найближчого кафе. Та цього не сталося. I третiй продовжував: — Правда, в тих формулах, що за допомогою ïх ми роки тому намагалися прокласти нову залiзницю в май бутнє, було алгебри й логаритмiв не менше, нiж у розрахунках iнженера-будiвника, але що з того? Найстараннiшi й найпильнiшi бажання довести, нiби 2X2=5, не завжди бувають виправданi. — Ти став больно розумний,— сказав перший, пихкаючи люлькою й дбайливо псуючи украïнську мову,— це од тих нерозумних тинiв, якi ти перелазив за час нашоï розлуки. Цей розум дала тобi вiдсталiсть, яка оточує нашу оазу i куди ви,— звернувся до другого, що задивився на жовтий дим над шклянками пива, мрiючи про веселих дiвчат i примхливi рими,— куди ви обоє пiсля вашоï зради повтiкали. Це — на користь, бо можна й пiдождати, не все за раз, i коли б ми не зустрiлись, то все одно зустрiч нашоï iдеï, нашокультурноï формацiï вiдбулася б в цiй же кiлькостi, хоч i з другими прiзвищами. — Можна й пiдождати? Гм, чи не значить це, бува, що папiр, де на однiй сторiнцi було виведено чiткi, мов гiльйотина, формули смерти мистецтва, треба перевернути, а на другому боцi його написати вiрш про мiську панель i любов на мiськiй панелi? Ти робиш i робив так, але ти не хочеш признатися... — Хто його примусить признатися? — промовив другий.— Патентованi слiдчi в лiтературi, що мають мандат на це (вiд кого?) i горду назву критики, не змогли притиснути його до стiнки. Ох! Я люблю критикiв, як алiгатор любить пташинку, що колупається в його зубах... — Хо! — чи здивувався, чи пiдтвердив перший. — Так,— сказав третiй,— нашi критики нагадують менi дядюшок з села, що по обiдi голосно гикнуть i промовлять до своєï огрядноï жiнки — оце менi подобається, а оце не подобається. Мiж iншим — ïхнi шлунки зовсiм не перетравлюють нерозжованоï ïжи. В них є щось вiд дегенерата й щось вiд бугая. Цiкава помiсь! — ïх можна класифiкувати,— пiдхопив другий, — в одних — довгi вуса й довге перо, що, мов мiтла в руках у пугала, може лякати лише горобцiв, другi лисi й на головi, й на душi, третi — без усiв i без лисини, та в них немає зубiв i вони можуть споживати лише солоденьку юшку, куди накришено трохи революцiï та повстань, бiльше для вигляду, нiж для корнети. От! Перший випустив од задоволення велике пасмо диму зi своєï люльки, очi йому повужчали ще бiльше, але вiн нiчого не сказав. — Вони, бiльшiсть в усякому разi, клянуться бородою Маркса, — мовив третiй. — Моторнi парiкмахери! Марксову бороду кожен з них зачiсує собi до вподоби. Вiд цього Маркс у одних нагадує Софокла, в других — романтичного панича, в третiх — нашого шановного Тараса, в четвертих — неголеного дядька з Кибинець, в багатьох — вiн є копiєю ïх самих. Загадкова ситуацiя — де ж справжнiй Маркс? — А комплект Плужанина?! — пискнув би лiтературний заєць, коли б пiдiйшов у цю мить. Але не було його, й розмова тривала далi. — Характерно,— сказав другий,— що за своєю власною пихою вони нiчого не бачать. Вони лише з великою охотою сваряться один з одним. — Чого вас так заïдають критики? Берiть приклад з мене,— промовив нарештi перший.— 3 самого початку треба плюнути критиковi межи очi, щоб не ждати вiд нього того, чого вiн по своïй природi не може дати. Тодi ждiть сподiваного, а то ви все, мов якийсь актор од рецензента, ждете несподiваного. Це застрахує вiд того, щоб ждати якоïсь допомоги вiд людей, якi мусять бути розумнiшi од вас, а де ж вони вiзьмуться, цi розумнiшi од нас люди? Ждiть допомоги й корективiв вiд iндустрiялiзацiï... — Значить — пульс сучасности?.. — глибокодумно промимрив другий. — Його шукати? — запитав третiй.— Я не хочу нiчого шукати, хоча останнє — дуже вигiдно, зручно, безтурботно й навiть приємно. Можливо, що я не намагатимусь всидiти на теплих подушках заялозеноï лiрики i речi моï перестануть нагадувати убогий i зiм'ятий самовар, що в ньому вариться рiденька самогонна юшка рим. — Самовар чи сонет? — єхиднувато запитав другий. — Я не фанатик сонета,— вiдповiв третiй.— Просто я люблю добрий вiрш. Менi дивно часом, як за римою люди не бачать вiрша. Я люблю добрий вiрш, i тому я толерантний. Я з любов'ю ворушу сторiнки теплих i хороших вiршiв. — Глупости ти говориш, любий мiй. Що з того, що Камена та Крiзь бурю й снiг наче накрохмаленi в добрiй пральнi,— сказав тодi другий i подивився на першого, що колупав ногтем глибоке чорне дно своєï люльки.— Хiба ти розшукаєш у цих поемах пульс нашоï життєрадосности, хiба ти вiдчуєш у них подих свiжого вiтру? Побожна старушенцiя, заховавши в облiзле хутро свого мерзлякуватого носа, iде крiзь бурю й снiг. Хiба ïй i насправдi заборонено там ходити, й чхати, й сякати носа? Нi! Навiщо ця затхлiсть, мов плiснявiсть папiрусiв з гробницi Тутанхамона? Вони приваблюють тебе формою? Та задушлива ïхня форма. Вона, як у зашморгу, втягає молодь, i тодi виходять з неï дiдусi з молоком на вустах I з старечим серцем. — Я не фанатик сонета,— чiплявся за цю фразу третiй.— Я люблю добрий i розумний вiрш. Я не вiрю, що в поета мiзок мусить бути схожий на драглi. — Ти починаєш говорити про поетiв? — сказав перший I одверто позiхнув.— Ох, нудно ж. Крiм своïх вiршiв, нi одного не читаю. Перший пiдвiвся i, склавши ноги своï, мов ножицi, кинув: — Справдi. Краще, нiж читати одноманiтне сюсюкання сосюр з маленькоï лiтери або видушувати поезiю з тичининських поетичних соплякiв, розгорнути Пушкiна або Шевченка, але, на жаль, я ïх перечитав, коли ще був у першiй класi пiдготовчоï школи. Не можна хронiчно годуватися консервами. Укрнархарч i той дає часом свiжi котлети, а як же тодi бути лiтературi? Другий захопився, вiн мить прислухався до тих нечутних i невидних зворушень, що вiдбувалися в сiрiй корцi його мозку, потiм голосно i дзвiнко промовив: — Так! Невже нiколи я не розгорну свiжоï книжки якогось нашого журналу, невже нiколи не знайду на якiйся з сторiнок несподiваного, чудесного, нового вiрша новоï i незнаноï досi руки, що безлiч приємних новин, надiй i несподiванок буде заховано в ньому? Перший прокотив очi своï вiд одного з бесiдникiв до другого i хитренько зломив губи: — Мати надiю на випадок — значить мати надiю на долю. Мати надiю на долю — значить мати надiю на Бога. Мати надiю на Бога — значить спродати своï штани, купити бiблiю украïнською мовою, пiти до вiдомого поета Вишневого (довiдки про цього поета можеш дiстати в Мишi Ялового) i вивчити назубок лiтургiю. Чудова перспектива: сидiти бiля моря й чекати на генiя (Невже Украïна свого Моïсея i т. д. i т. д. i т. д. Не може ж так буть i т. д. i т. д. i т. д.)... Ану, далi за сонети! — кинув вiн до третього. — Сонет — це не спадщина дурнiв,— випалив третiй, що вже п'ять хвилин тому вигадав цей афоризм i чекав лише на зручний випадок,— а випробований, перевiрений, вдосконалений i — не помилюся, коли скажу, — вiрний на 961/2% засiб пролiзти за жилетку людей. Отже, коли й тепер поезiя — рiч не марна й не непотрiбна, то i вдосконалений засiб ïï — не витребенька професорiв. Потрiбен добрий вiрш, добрий вiрш радянськоï Украïни, а тому: важливi не запередження, а досягнення. Я люблю... — Ну й люби собi, пожалуста! Можеш любити, це с твоя культурна база, грунт твого власного творчого пуза...— перебив його перший. Третiй не вгамувався i перебив першого: — Я люблю браму Заборовського й Днiпрельстан. Я люблю органiчну мiцну й нефальшовану культуру. Таку культуру Украïна знала лише одну; культуру феодалiзму, культуру Мазепи, знатиме вона й другу: культуру пролетарiяту, культуру соцбуду. Куркульське селянство, що заповняло прогалини, не здатне творити культури, воно здатне дати лише потенцiю культури: народне мистецтво. Запамороченi проклятим просвiтянством XIX вiку, що зросло на оцьому самому народньому мистецтвi, ми забули про ранiш! вiки культури й дiла. — Нарбут? — раптово запитав другий, в глибинi своïй десь хутко-хутко перебравши нитки тонких i складних iнтуïцiй. зв'язавши ïх у вузол: в слово Нарбут. — Так, Нарбут, що був пасеïстичнiшим. а мiг бути найреволюцiйнiшим графiком Украïни. Йому завадила смерть. Вiн знав джерело. Брама Заборовського, колишнiй розпис Печерськоï лаври, Тарасевич i Зубрицький, iкона Самойловича, Чернигiвськi гути — невичерпне i творче джерело. Той складний комплекс з географiчних, економiчних i соцiяльно-iсторичних передумов, що зветься — Украïна, сам нап'ється ще раз i всьому людству дасть пити з того джерела, профiльтрувавши й очистивши воду... Перший не стерпiв i остаточно перервав: — Можеш любити. Але, повторюю, хай це буде лише твоєю культурною базою, грунтом твого власного творчого пуза. У кожного є це пузо, та не витiкає звiдси, що треба впадати в стилiзацiю, реставрацiю, ворушити старе барахло, перегортати його й перекладати. Проте все це обумовлює твою творчу iндивiдуальнiсть. Од безтворчоï потенцiï, або, що те ж саме, од творчоï iмпотенцiï всi твоï сонети й стилiзацiï пiд скитiв. Це твiй занепад як культурного творця, це твоя iндивiдуальна справа — не роби з цього якоïсь позицiï, дивись на це як на шляхи твого особистого творчого спадання (ти гадаєш — пiднесення). I коли ми кожен зокрема сами вiдповiдаємо за свою лiтературну пику, то, зiйшовшись разом, обмiрковуючи спiльнi замiри, мусимо знайти якесь середнє арифметичне, що буде за хребет для нашоï групки. — Так, ми маємо таке! — вигукнув другий.— Спiльне єсть: знання роботи, об'єктивне, свiдоме знання того, що таке наш матерiял i як орудувати ним, щоб вiн дiяв так, як хоче майстер. Спiльне єсть: метод. Спiльне єсть: Жовтень. Для нього ми робимо. Коли зможе вiн,— кивнув на третього,— хай примусить Мазепу служити Жовтню! — Хай спробує! — з незахованою iронiєю пробурмотiв перший. Тодi встряг знову третiй: — Признаюся — я склав зброю. Я перестав мрiяти про новi форми мистецтва, в тисячу разiв упливовiшi, мiцнiшi й величнiшi за давнi. Я перестав вiрити, що завтра або позавтра замiсть камерного, кишенькового, свiйського мистецтва (свiйська худоба!) прийде нове мистецтво юрб, площ, демонстрацiй i штурмiв. Ждати — так ждати,— сказав я i почав лоскотати собi нiздрi соломинкою. Але за таким приємним дiлом я не забуваю про ненависть. Я ненавиджу!.. Перераховувати, що я ненавиджу? — Перераховуй, коли це не буде надто довго,— сказав перший i запалив свою люльку, що була загасла. . —: Я ненавиджу кобеняк хазяйновитого дядька, я ненавиджу туган-баранiвську кооперацiю, я ненавиджу хуторянськi масштаби, я ненавиджу УНР, що з хуторянства логiчно витiкає. Потiм ще — вишивану сорочку, пасiку, Просвiту (байдуже, якого колiру), письменника Гринченка, оцю украïнську Чарскую в матнi та вишиванiй сорочцi, автокефальну церкву... — Гм!.. В ненавистi ми теж можемо зiйтися! — сказав другий, а перший тодi встав i виголосив таку промову: — Невiдомо, що дасть нам ця зустрiч. Можливо, що нас буде бiльше. Але зараз треба яскраво виявити себе на кiлька рокiв i органiзовано йти вперед, не давати завмирати тим творчим комбiнацiям, якi повстають у наших жвавих, живих i безконкурентних головах. Ми постоïмо бiля Семафора, але менi здається, що в майбутнє таки дiйсно один шлях, i всi стають у чергу бiля Семафора. Ви ж знаєте добре, що ми все-таки першi, i всi тi, що пiдуть за нами, — першi. Треба висадити наш десант на цьому безнадiйно порожньому, закинутому на власне самоз'ïдення березi. Треба кинути нашi бумеранги, а головне — працювати й показувати, як треба працювати. Висадимо десант i пiдемо украïнськими прерiями вносити електрифiкацiю на хутори й перешкоджати знищувати тi iндустрiяльнi надбання, якi ми принесли в украïнську культуру. Невже подiбними станемо до тих старих поетичних калош, що, видряпавшись iз символiстичного багна, вибралися на широке революцiйне море i кумедно тут намагаються не захлинутися i не потопнути?.. Пiсля патетичноï i голосноï промови, передихнувши трохи, сказав раптом перший: — А чи чули ви про останню лiтературну подiю? — У городi бузина? — вирячив очi третiй. — Нi, у городi Харковi — нова лiторганiзацiя,— поважно промовив перший.— На установчих зборах пiсля промови основоположника, iдеолога i критика, коли на всi лопатки остаточно було покладено всiх ворогiв, коли шляхи було до революцiйноï лiтератури цiлком розчищено, коли знову дим пожеж i боïв мусив розлягтися над лiтературними нивами, коли останню цеглину було вкладено в пiдмурiвок соцiялiстичноï культури i останнiй кiлок осиковий було вбито в могилу тих, що по той бiк, тодi спинився промовець, обвiв очима потомлену в пень авдиторiю свою i сказав: Я скiнчив. Чи є в кого якiсь питання? I пiдвелася тодi над юрбою худенька i волохата рука, стискаючи новенький членський квиток, i хрипкенький голосок запитав: А чи скоро будуть видавать обмундiрованiє? Понуро схилили голову троє. Чижило жить на єтом свєтє, господа! — як сказав наш земляк Коля Гоголь. — Що? — встало тверде волосся першого дибки — Унивать? — Нi!.. Нi!..— поклялася решта. Перший, заспокоïвшись, продовжував: — Пошукаємо хлопцiв, що з нами пiдуть, дехто сам пристане. Там, у Харковi, десь запрезiдентився Шпол, треба витягти його до Семафора. Сил наших досить, щоб розпочати рух. Треба вивести культуру з того бездарного самозадоволення, в яке вона зараз попала. Коли вже комусь треба гуртуватися, то хай собi гуртуються, але вже по принципу якости i по творчiй псiхицi, а не пiд гаслом украïнський письменник. Треба знову йти до iзмiв,- а не до рiдноï хати, де мир i тишина. — Де це мир i тишина? Спiвробiтництво потрiбне! От у ВАПЛIТЕ...— крикнув другий. — У ВАПЛIТЕ? О, там: did tela passe, baba Гоп bie, sam pan sil tres a-ge uo prive! — як кажуть французи. — Ox, упрiв Яловий, добре ж таки попрiв! — зiтхнув третiй. — Треба виходити на широкий шлях свiтових творчих завдань, а не грузнути в своïй юшцi, — скрикнув перший.— Треба позбутися провiнцiï, яка знову починає огортати нас своïми трухлими тротуарами я пiдслiпкуватими гасовими лiхтарями. Инакше ми, не провiнцiяли, задохнемося або втечемо. Тiкати нiкуди, значить, висаджуй десант! Полоскочимо пузо лiтературних самозадоволених куркулiв. Хай знову блисне полум'я самовiдданих конквiстадорiв, що йдуть до комунiстичного майбутнього не за страх, а за совiсть! — Так, значить, десант? — Десант!!! — Дайош! — Дайош?
ЗУСТРIЧ НА ПЕРЕХРЕСНIЙ СТАНЦIÏ