ГОФМАНОВА НIЧ



Категории Микола Бажан ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал По рубаних щаблях - в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнiлих, I по обвислих, висклизаних схилах - В брухатий льох, в заброьохану корчму. В корчму без вивiски, без назви i наймення, В корчму скажених бюрҐерiв, голодних волоцюг, В корчму фантастiв, вiзникiв i шлюх, В корчму огидного й ганебного натхнення. Роззявивши вона, закопана в землi, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлi, Стирчать свiчки, ллючи жовтавий лiй На стiл дубовий i дебелi кухлi. Мов кулаки бубнявi й круглi, Мов яблука важкi, плоди добра i зла, Лежать на випнутих, на кремезних столах Наллятi оливом, вином i лоєм кухлi. Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином закалянi i пальцями залапанi. Смердючий лiй шкварчить в окапинах, Що зi свiчок поволi попливли. Поважно правиться затаєний обряд Банкетiв виспрених, замислених пиятик, Де кожен iз п'яниць — фiлософ i фанатик, Сновида й брат, Серапiонiв брат. Тут тисячi годин, тут тисячi ночей Регоче й п'є єхидний Амедей, Поет злих слiв i вигадок свавiльних, Король нiчих, врочисто-божевiльних I похоронних асамблей. Ось вiн сидить, цей куций Мефiстофель, Недобрих учт похмурий бенкетар. Ах, що йому до жiнчиних пантофель, Врядовницьких чинiв i орденiв, i чвар! Ковтає мовчки дим, вино слизьке i слину, Загострену, мов голий нерв, брову, Неначе сласний кiт худу i хтиву спину. То ж вiн — гiгантський кiт, улесливо солодкий, То ж вiн, — засмучений уявою маньяк, В гуртi розпусникiв, поетiв i кривляк Сидить з лицем диявола й девотки. То ж вiн, — гiгантський кiт, добрячий котик Мур, То ж вiн гне спину й випускає кiгтi I тут в слiпiй корчмi, в нуднiм камергерихтi. У веремiï кiшл, у млi магiстратур. Театр потвор, театр п'яних калiк - Вiн одкривається для мрiйника й фантаста, Й презирливо брова згинається зубчаста, I в ясна б'є розбещений язик. — Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий! Хазяïне, свiчок! Хазяïне, вогню! Хазяïне, вина! Нам цукру, спирту й цедри... Вiват, поезiє! Так випиймо ж за ню! Пiдпалюй спирт! Святе автодафе, Де спирт пала, мов християнськi душi... Кричiть, захопленi клiкушi, В берлинському блюзнiрському кафе! Шумує зграйний пунш, i майорять огнi, Блакитнi язички пiдплигують угору В лункiм, як черево, й блискучiм казанi. - Панове, пуншу Теодору! Натхнення й iстина в винi... I наче ватра тайних iнквiзицiй - Холодна заграва гарячого вина. — Так що ж, черпаймо з казана, З товстого казана пекельноï водицi! Парують i шумлять отруйнi пугарi, I вогники стоять, як пальцi сяйнi й синi, А над людьми кружляють угорi I лiри в тьмi, i дим, i тiнi. Розплившися, пливуть в його уявi хворiй Червонi лiхтарi зашарених облич; Рушає карнавал фантасмагорiй, Лютують блискавки страшноï тишини, Роти провалюють, розтявши губи лезом, I котячи слова по кручах фрази в безум, Неначе в прiрву круглi валуни. Встає огонь, я стовп, встає, як стовп, гармидер, Як стовп i стогiн, — над старим столом. - Я в смертi ще раз хитро видер Кипучу нiч з натхненням i вином. Кладу на плечi нiч кипучу, Як хрест ганьби, як чорний слуп. I труп, свiй власний, бiдний труп, Мов некрофiл, Ґвалтую мучу. В ганьбi, огидi, шалi й трясцi Наказую я привидам-словам: Iз прiрв свiдомостi, з найглибших людських ям Ви павуками тихими вилазьте! Мов павуки пухкi й ослизлi, У тiльцi несучи отрут скупий пухир, Повзiть з шпарин проламаноï мислi, Щоб я, поет, святоха i блюзнiр, Поклав вас трупами на зляканий папiр, Щоб череп репнув, й звiдти, з чорних дiр, Потворнi мрiï вистромляли ссальця. Тодi перо, як крик, накидується в пальцях На плеканий, заплаканий папiр... Так хорони ж, скрипучий манускрипте, Пекучу порохню з сандалiв сатани!.. Брати! Вина! Вина менi насипте! Нехай киплять iзнов бурхливi казани! Хай гугонять ключi напружено i густо, Прозористi бурштиновi ключi... Приходь! Чекаю уночi На тебе, творча зганьблена розпусто! Сердите серце рве на ланцюгу, - На ланцюгу, проклятий волоцюго!.. I келиха бере iз рук старого друга, Щоб загасить суху свою жагу. Кричать розмовинки. А вiн стоïть i слуха, Стоïть i дивиться скажений Амедей. Мов краб, чiпляється ущиплива ядуха У голе горло втомлених людей. Наважившись бенкету край покласти, Знесилiвши вiд слiв i вiд вина, Просмолений, тягучий, чорний квастер Уважно в жменi мокрiй розмина. Ще в казанi хвилюється заграва, Та тиха тьма росте й шепоче круг стола. Служниця заспана недбало принесла У картузах тютюн масний i кучерявий. Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок, I довгi чубуки гарчать, уже захрипши. Хвилини мовчазнi, найлюбшi i найлiпшi, Хвилини млявих мрiй, поплутаних думок. Приклавши до ротiв люльки, немов кларнети, Струю iз чубукiв висмоктують смачну Утихомиренi, замисленi поети. О, музико люльок, кантати тютюну, Злетiвши вгору струй блакитнi пiруети! - Ах, ах! Доволi слiв, натхнень, верзiнь i смертi! Вiн не страшний — нiмецький добрий чорт! Де ноти, Гофмане? Де Глюковi концерти?.. Музикусе, на нас чекає клавiкорд... Акорд би стистнути оцим рукам блiдим, Щоб наливався звук й стенався композитор! I вiн пiдводиться, i стеле вiрний вiтер Йому пiд ноги, наче стяги, дим. Кладе свою правицю волохату На бiлi щелепи приборканих клавiш. Та б'є дванадцять раз. Стискаються щiльнiш Два чорних пальцi циферблату, Мов дiючи нiчну посвяту Серапiоновому брату, Вмочивши пучки в час, в свячений час i тиш. - Панове, час iти. Подайте-но плащi! Не будьмо, друзi, надто романтичнi... - Надворi дощ... Скриплять iзнов дощi, Мов над папером пера педантичнi. Старий Берлин розписують дощi Готичним почерком, рясою крапель гострих... I крiзь колючий дощ, мов крiзь густi кущi, Хто продереться, подолавши страх? То радник Гофман по калюжах човга, Пiдплигуючи, йде i марить у пiвснi, А вулиця за ним, як гама рiвна й довга, Пливе, кружляючи, притихши в далинi. Плескатi площi заросли дощем, Струмким кущем дощiв глухих i нерухомих, I над п'яницею, безумцем та митцем, Хитається, як звук, ïх вимiряний помах. Ах, колонади тонкостеблих струй, Ах, дощ химерний — в прорiзах i стрiлах, Хитайся i злiтай, хитайся i лютуй, Трощи в трикутничок знайомого причiлка! Знайомий дiм, де жiнка й тепла грiлка, Знайомий дiм з шухлядками кiмнат, Ковпак нiчний, бавовняний халат, Огрядна пiчка, i приємний чад Iз мiдного прокислого кадилка... - Амелiє, ти спиш? Амелiє, — та де ж ти? Йди дверi вiдчини, бо тричi стукав хтось... Це, Амеделю, ти? Приплентався нарештi? Скидай-но туфлi, бруду не нанось... I, туфлi кладучи до груби, щоб протряхли, Смiється Амедей замислено собi, I посмiхаються з полив'яноï кахлi Рожеволицi лицарi й дiвицi голубi, I черевань, розцвiчений у блойвас та цинобру (Полив'яна iдилiя голландських мулярiв), До себе пригортаючи свою коханку добру, Теж посмiхнувся ввiчливо й замрiяно зомлiв. Фламандська нiч розпарена, в квiтках, пташках та бантах, Мов дiвка угодована, паруючи, стоïть. Полива жирна топиться, гладкi блищать драбанти, Червець на них вилискує, зелiнка i блакить. Рипить пiдлога повагом, скриплять кульгавi дверi, I Гофман — у притулковi своïх буденних чар, Де на пузатому старому секретерi - Перо крилате й ситий каламар... 1929. ПОЕЗIÏ. Киïв, Книгоспiлка, 1930.
ГОФМАНОВА НIЧ